“17 миттєвостей Сакартвело”. Епілог. розбір польотів та висновки

Епілог,

7 частина, 6 частина, 5 частина, 4 частина,

3 частина , 2 частина, початок тут

 

Хто хотів просто дізнатись загальну мою думку та враження від поїздки – вибачайте що тягнув так довго і змусив вас листати аж до останньої сторінки. але я хотів, щоб читач (якщо такі знайдуться звісно)) по ходу сам робив висновки і порівняв свої відчуття з моїм експіріенсом. загалом, щоб мої закиди чи похвали не були голослівними.

Для початку, трохи статистики та загальних фактів:

за 27 днів перебування в Грузії було витрачено на двох 500 лар, застоплено 38 автівок на загальну дистанцію близько 1600 км., пішки пройдено більше 200 км. найбільша пройдена відстань – близько 25 км в змішаному режимі (з рюкзаками і без) за добу, вага рюкзаків по прильоті до Кутаїсі – 25 та 16 кг. Заюзано один балон газу (лишалося ще на три використання). найнижча температура вночі – близько нуля. найвища вдень – близько 30 в тіні. найвища точка -2416 м. найвища ночівля – 2170м. 234 км – найдовша дистанція одним стопом, і ще  бла-бла-бла скільки всього най-най, але це піськомірство нікого не цікавить, ху кеарс, тож я перейду до власне вражень та підсумків поїздки. для початку візьму за основу книгу “100 советов и полезных фактов для тех, кто едет в Грузию” від пабліку V-Georgia на яку я нещодавно наткнувся. не рекламую, та не рекомендую, але з цікавості можна качнути та погортати, там її на 5-10 хвилин всього.

отож:

– всі грузини люблять/хейтять Саакашвілі

• побутують дві полярні позиції, що ніби в грузії всі поголовно люблять (рідше) чи хейтять (частіше) колишнього президента Саакашвілі. тут все просто. як і скрізь – є свої прихильники та противники. багато різних думок. але поспілкувавшись на цю тему з багатьма різними людьми з різних верств і кінців країни приходиш до одного висновку – для країни він був як ковток свіжого повітря – з його приходом країна докорінно змінилася, і змінилася в основному в кращу сторону. до того, як я неодноразово чув від місцевих – в країні процвітав хаос та бандитизм, і затемна з дому краще було не виходити.в сванетії взагалі зустрічалося рабство. доріг не було, а в багатьох містах і селах вода та світло давалися по графіку. ну, закат совка в абсолюті, в общем.. ну а зараз – самі бачите, туристична країна з великим потенціалом.

 

– О грузинском гостеприимстве ходят легенды. И неспроста. Люди тут теплые и искренние, гостям рады. Скорее всего, вы попадете в ситуацию, когда вас будут угощать, дарить подарки, окружать вниманием. Не нужно отказываться – этим вы обидите грузина. Если вас угощают, то делают это от чистого сердца. Денег тоже не стоит предлагать.

• мабуть, найбільший міф, пов’язаний з Грузією.  так, тут дуже раді гостям (і чого б це їм не бути радими, якщо туризм нині – чи не основний вид заробітку для 60% грузин), так, тут пригощають і дарують подарунки, але все це робиться з двох причин – задовольнити власне его та в той же час заробити на вас, але в інший спосіб… боронь боже, дурити вас ніхто не стане. відкрито принаймні. але те, що нині гостинність грузин впирається в те, скільки ви по собі лишите грошей – факт. і це не тільки моя суб’єктивна думка. не раз і не два я чув від самих місцевих жителів – перевелась таки вже грузинська гостинність… зараз що – накормити та напоїти хіба що… це не те. або ще: не раз чув і бачив, коли людей беруться безкоштовно підвозити кудись, але дуже часто – в руки бомбіл, в яких тут велика конкуренція. чи, розповідають, як один таксист катав по місту, а потім завіз в ресторан та накормив шашликами з вином.. і якось так вже не придається уваги тому факту, що за такий проїзд було заплачено більше ста лар, хоча собівартість по мірках таксі – лар 20-30.. тобто по суті – шашличок то був за власний рахунок… але ж приємно, гостинність, чо…. Звичайно є ще люди, в сім’ях яких зберігаються старі традиції, і все що вони роблять – вони роблять щиро. Та будьте готові до того, що роблячи для вас якусь приємність грузин буде заглядувати до вас в кишеню і розраховуватиме не взаємну вдячність.. І в цьому нема нічого поганого.. більше того, навіть така гостинність нації все одно на голову вища за українську, котра типу також кічиться цим. Це нормальні ринкові відносини, тут такі ж люди як і деінде, вони також хочуть їсти, одягатися, заправляти автівку, подорожувати і т.д. І після того, як Саакашвілі надав поштовх розвитку туризму, для декого це стало чи не єдиним шансом якось заробляти. То ж будьте уважні, якщо в туристичних місцях, а таких зараз в грузії дедалі більше, до вас проявляють увагу, цілком ймовірно, що це не просто грузинська гостинність. У крайньому випадку, якщо ви молоді дівчата, що подорожують країною, то від вас грошей не чекатимуть, але й пригощання все одно будуть не спроста, іф ю ноу вот ай мін.. 

загалом, нічого особистого, просто спостереження… тим паче, як я вже казав, поки ще все одно реально зустріти дійсно легендарних гостинних людей в грузії, і в нас на шляху вони траплялись не раз і не два. Але особисто для мене, той розповсюджений міф, що там можна й пару місяців геть без грошей прожити, настільки всі добрі – зруйнований. 

 

– Грузія – європейська країна.

• Як на мене, грузія застрягла десь так в двотисячних роках періоду України, а та в свою чергу відстає років так на 30 від цивілізованого світу. отак, щоб ви розуміли. проте, економічний поштовх при Саакашвілі зробив країну дволикою, як стара частина міста Тбілісі, де поряд із старовинними храмами стоїть міст миру, весь такий новенький та сучасний, або те ж батумі, де на противагу неоновій і сучасній набережній протиставляються звичайні сірі задвірки невзрачних і зубожілих кварталів. Зрозуміло, що й в тому ж нью-йорку є різні гетто, індастріал квартали, але зараз не про то, та й америка-то мультинаціональна, до того ж неможливо, щоб всі жили в хоромах.. Проте ж подорожуючи Грузією помічаєш – міст у звичному значенні цього слова – не так і багато, та й сучасними, чи то пак європейськими їх важко назвати.. як опис загального стану “європеїзації” країни в мене чомусь як приклад весь час виникає момент із велосипедними доріжками в батумі та кобулеті. Там, чи то з практичних міркувань, чи то ж віддаючи данину європейській моді та стандартам ці велодоріжки таки є, але… то, як вони організовані викликає лише сміх та обурення. очевидно, що тут пішли шляхом меншого опору і без всіляких реконструкцій просто переполовинили і без того не широкий тротуар. іноді велосипедист має оминати дорожні знаки, іноді – якісь вазони та дерева, що виникають у нього на шляху, дуже часто – пішоходів, які через завузький тротуар так і норовлять попасти під колеса велосипедиста, а загалом найчастіше там взагалі паркуються власники автомобілів, та так, що займають не тільки велолінію, а й пішохідну.. часто велодоріжка просто одномоментно зникає або впирається в стіну, для того щоб через сто метрів продовжити свій шлях… але на пірсі звичайно таких проблем нема – там все чітко і грамотно зроблено, бо ж не полінились робити знуля.. отак з усим по всій країні. також згадалося, як ми прогулювалися Тбілісі по-під річкою в бік центру, йшли гарним таким тротуаром, але в якийсь момент – він просто скінчився….ні переходів на іншу сторону, чи хоча б якоїсь зебри.. довелось йти по проїжджій частині пліч-о-пліч з шаленим трафіком в 20-сантиметрах від тебе, та маршрутками, що ледь не наїжджають на п’ятки…і о диво, через двісті метрів знову з’являється тротуар….загалом, не надо так…     як і раніше, в грузії переважає приватний сектор, за рахунок якого більшість населення і виживає, при великому рівні безробіття.. більшість годує с/г хазяйство та тваринництво, рослинництво та виноробство, тепер ще додався туризм, то на кожному кутку можна побачити велику кількість домашніх магазинчиків, готелів та хостелів (навіть в якомусь зажопинську можна побачити 3-4 готельчики з страшненькими умовами і ще зі страшнішими цінами. на що розраховують хазяєва таких готелів в туристично не розвинутих та не привабливих регіонах, та ще й поняття не маючи про маркетинг і власне ніяк не продвигаючи свої апартаменти – не зрозуміло… чекають і ждуть, що прийде турист, і залишить гроші..), також таке враження, що тут кожен другий як не таксист, то водій туристичного буса… Цінності європи тут взагалі не в ходу. можливо молодь  трохи шарить, але основний контингент, з яким ми стикалися – далекий від цього, хоч і достатньо толерантний, щоб мовчки сприймати більшість “покращень”. В той же час, реформовані поліція, транспортні служби і т.д. дійсно мають вигляд європейських і працюють ліпше ніж наприклад у нас. тож не все так однозначно..Можливо Грузія, як і Україна, на шляху до цього. Шкода тільки, якщо Грузія, перейнявши європейські стандарти та цінності остаточно втратить свою самобутність..

– Грузия безопасна! Риск лишиться кошелька или получить оплеуху минимальный в любое время дня и ночи и в любом регионе страны.

• Тру. суб’єктивно – за цей час взагалі не бачив підозрілих людей, чи щоб поліція гналась за кимось. Якось у нас в тих же черкасах якось частіше стикаєшся з тим, що бачиш, як працює опергрупа, піротехніки, кудись на всіх парах летить поліція та швидка… звісно місяць – малий термін, та все ж, знову таки суб’єктивно – небезпечних людей там дуже мало.. і, не пам’ятаю вже хто, навіть розкрив причину такого низького рівня злочинності –  просто зашугані правлінням мішико безобідні кримінальні ланки  та просто хулігани сунули голову в пісок, а ті, що з себе хоч щось представляли – поїхали до сусідів, зокрема багато ринуло в Україну.. та й знову ж – навіщо насильно відбирати гроші в туристів і підставлятися, якщо можна їх отримати і так..

– при необходимости в Грузии можно и нужно обращаться в полицию.

• не знаю, як це правило діє для місцевих, але для туристів – однозначно. Поліція в грузії – одна з високооплачуваних та не корумпованих ланок, то ж вони залюбки можуть взятися за будь яку роботу – будь то вивезти туристів із міста в зону, де можна ставити палатки, чи допомогти бабці перейти дорогу.. та й не забувають про престиж країни в очах туристів, то ж тут нема чого й додати. більше того, якщо у вас проблеми з місцевими і ви відчуваєте, що хтось явно не правий чи намагається вас ошукати – можете сміливо брати на понт – казати що зараз викличете поліцію. у серйозних випадках просто сміливо викликайте.

– Грузия – рай для тех, кто любит путешествовать с палатками. Здесь масса заповедных территорий, в которых есть маркированные маршруты и места для стоянок.

• І так і ні. В грузії дійсно купа місць для стоянок. наявність великої кількості води також спрощує задачу з пошуком місця для ночівлі. Також, на щастя, попри європеїзацію – розводити багаття та ставити палатку можна фактично будь-де, головне – не в чийомусь городі, та не заважати іншим. Проте нині знову йде комерціалізація всього і вся, дедалі частіше за вхід до якогось із заповідників треба платити, а якщо плануєш заночувати – то ще й доплачувати. З одного боку – правильно, адже для утримання парку потрібні кошти, з  іншого ж – природні ресурси та просто ландшафти завжди оцінювались мною як суспільне надбання.. ніколи не розумів, як можна приватизувати природній водоспад, і брати за його огляд гроші… гроші мають йти від додаткових сервісів – послуг гіда, забігаловок, туалетів, хай їм грець, але не з самого споглядання..але то імхо… що до маркованих маршрутів, то я вже раніше писав про всі ті курйози з дорогами в нікуди. просто повторюсь – місцеве маркування і в підмітки не годиться нашим “стежкам”. на вказівниках нема кілометражу, часом нема дублювання на англійську/російську, в неочевидних місцях маркування відсутнє, або ж його можна трактувати двояко… та й самих таких стежок не так і багато.. нормальне маркування, мабуть, є тільки в боржомському нацпарку, в інших випадках – краще довіритись очам та підказкам місцевих….хоча, місцеві тут типові горяни – у них свої поняття часу, дистанції та висоти, не стандартизовані)))  

 

– Попрошайки в Грузии – больная тема. В центре Тбилиси вы столкнетесь с ними обязательно.

•  і так і ні. в центрі тбілісі так, зустріли одну попрошайку, ще одну наглу, типу монашку зустріли на горі біля руїн. Рєбят в переході, що грали на гітарі за попрошайок не рахую – вони не нав’язуються та й хоч щось роблять, я то оцінюю як вид заробітку..ще попрошайок троха бачили в батумі – то вже такі типові малолітні бомбіли на перехрестях. але я б не сказав, що попрошайки в грузії – гостре питання… в одних тільки черкасах попрошайок за день зустрінеш більше, ніж у всій грузії…а якщо завітати на вокзали, особливо київський чи львівський – печально стає від тої кількості бомжів, циган та попрошайок… до речі, бомжів, як таких, взагалі не помічав в грузії.. може їх нема там?

 

– Торгуйтесь! В Грузии это почти как национальный спорт.

•  В цьому є сенс. хоч торги більше котіруються в сусідній турції, в грузії також це практикується. в маршрутках, в хостелах, на ринку – мені вдавалось збити ціну, особливо й не прагнучи того.. я взагалі не люблю торгуватись, то ж ..

 

– Во многих заведениях сервис далеко не идеальный. Не обижайтесь

• Те про що я казав. З грузинів поки виходять погані менеджери та маркетологи. Звісно є виключення, але то, з якою масштабністю вони вдарилися в туризм суттєво впливає на концентрацію  нормальних до любителів шари, які не мають чіткого бачення розвитку свого бізнесу, але вперто чекають – всі ж так роблять..тому досить часто може виникати ситуація, коли вам впарюватимуть старе совдеповське ліжко з протертими простинями в кімнаті з тріщинами в стінах, але проситимуть тисячу гривень, бо типу це башта ж сванська, чи ж столиця, до прикладу…і це не зі зла чи від хитрощів, просто більшість не розуміє політики ціноутворення, а ще – далека від цивілізованості і сучасності і живе минулим. для них це норм, а вартість – ну так в цьому поселенні у всіх така вартість, чого хтось має  заробляти менше…такі ситуації не завжди, та все ж трапляються…що до гордості та не бажанні прислужувати – теж є таке. взагалі грузини дуже гордий народ, люблять себе похвалити, а ще більше, чути, як їх хвалять посторонні… такі собі оптимісти, схильні до перебільшень…

 

–  В Грузии очень вкусная вода

• ….і їжа))) але що до їжі, потрібно враховувати, що вона гостра.. навіть, коли грузин каже, що вона не гостра…)) так само і з порціями. якщо кажуть маленька – це означає, що іноземець якраз наїстся добре. середня -то вже й не осилить повністю) а вода дійсно майже скрізь смачна – тобто дійсно має ледь помітний смак, і він приємний.. з крана просто питна, без смаку, в деяких містах в фонтанчиках пробував смачнючу. ну й в горах зі струмків ясна річ пити можна, а іноді навіть рекомендується

 

– Погода в Грузии переменчива, особенно весной

•  З погодою було складно. якщо вдома звик дивитись прогноз максимум на два-три дні вперед, далі нема сенсу бо ж велика вірогідність зміни, то в грузії через певний час взагалі зрозумів, що дивитись прогноз нема сенсу. все пофакту. дуже часто передавали дощі, ми відсижувалися, натомість до самого вечора було переважно сонце, і лише ввечері трохи дощило. і навпаки.  наприклад в ушгулі з ранку мали бути дощі, проте до обіду там майже ні хмаринки не було… просто прийміть це) не дивіться на погоду, а дійте по ситуації

 

– В Грузии курят везде или почти везде.

• О так… тут і додати нічого.. майже скрізь і майже всі.. чоловіки так точно, жінки, не впевнений, але мабуть десь така ж ситуація, як і в україні.. ну а зон вільних від паління тут майже не знайдеш.. хіба в горах, де нема людей)

 

– Вопрос национальностей в Грузии – это не вопрос

•  в більшості своїй так, грузинам глибоко пофіг, українець ти, росіянин, чи ефіоп..скоріше тут діє система приференцій – все ж, хоча б на словах тут найбільше люблять українців та інших вихідців пострадянського простору, окрім росіян. власне, тут до росіян ставляться так само, як до них наприклад відносяться львів’яни чи жителі Яремче..попри війну і напружені стосунки – гість є гість.. а для старшого покоління, хто навчався, служив, працював пліч-о-пліч з росіянами так і взагалі вони бажані гості. решта націй їм абсолютно однакова… хоча зрідка все ж можна було почути від гордих грузинів, що всі росіяни п’яниці, азербайджанці пихаті іновірці, турки – дикі люди, а вірмени – похлєще євреїв будуть, але це зовсім зрідка, і швидше для підвищення авторитету власної країни, мол, а в нас європа, туризм і процвітаніє ось…

 

–  Грузины – известные ловеласы

•  мали змогу пересвідчитися в цьому декілька разів. Про це також каже й той момент, що більшість грузин знають україну по тому, що “у вас дэвушки красивый очень”. в решті питань я не сільон, бо ж до мене слава богу грузіни не чіплялися (як сказав один із знайомих грузин – в грузії педерастов нет!), а от скільки жгучих поглядів цих ловеласів ловила на собі моя супутниця miracle_al, варто вже запитувати в неї))

 

– Дороги отличные почти везде

• дороги дійсно годні.. да, буває по тупому вузькі, або не в тєму покриті бруківкою, але якщо говорити за якість дорожного полотна та покриття загалом – тут можна сказати – європа, або ж хоча б щось на те схоже..як я писав – 95% годноти, а там де нема асфальту – все одно нормальні гравійки. відзначу, що й завали у забитих селах теж ліквідовують оперативно..

 

– Полиция следит за выполнением правил дорожного движения строго

• те що поліцію бояться – факт. стараються при них не викидати сміття та окурки в вікна, завжди пристебнуті ременем безпеки і т.д. сама поліція, що славиться своєю непідкупністю постійно бдіт – майже завжди на віду.

 

–  если полиции в зоне видимости нет – водители позволяют себе вольности. Так что, на дороге нужно быть внимательным

•  є таке. грузини взагалі ще ті ліхачі. 130-140 їхати їм – це стандарт. при тому що як я вже казав, дороги вузькі, а часто це взагалі серпантин, поворот за поворотом…і це незважаючи на то, що половина з них праворульні, і бачать картину менш повно – пофіг, все одно льотають.. часто виникає відчуття, що їх гордість не дозволяє їхати за кимось – обов’язково потрібно піддати газку та обігнати… так що я співчуваю учасникам руху з інших країн – в грузії ви точно будете не в своїй тарілці..в батумі так взагалі -як сказав один із новозпечених знайомих – там у всих права куплені. тому й літають дуріше за всих інших. і дійсно, в районі батумі ліхачать більше всіх.

 

– Самые главные участники дорожного движения в Грузии – коровы

•  теж вірно. вони тут скрізь. спершу взагалі думаєш, а чи не переплутав ти посадку до індії з грузією…корова тут ніби також священна, у неї свої привілеї…втім, якщо корова не дай біг стала учасником дтп, мертва чи жива, вона якимсь дивовижним чином різко стає сиротинкою – без імені, роду та племені, як кажуть.. чого б це?)))) мабуть того, що штраф за дтп завжди лягає на плечі власника худоби….і купити нову корівку мабуть буде кращою інвестицією… тим паче, що стару не воскресиш, а заміна то так чи інак а потрібна)

 

– Переходя дорогу в Грузии, нужно смотреть налево, направо и вверх

• а ще вниз, під кутом в 270 градусів та через 3д окуляри…) насправді автор має рацію – пішохід в грузії – ніхто… ми спеціально весь час намагалися знаходити перехрестя з регульованим рухом, себто з зебрами та світлофорами, але і це не завжди гарантувало нам безпечний перехід вулиці.. тож порада тут одна – як водії, так і ти.. не тушуйтеся і швидко переймайте досвід місцевих – переходьте де заманеться… так, не поєвропейськи, але іноді це єдина можливість перейти нерегульовану дорогу.. на моїй пам’яті лише один раз автівка зупинилась та пропустила нас… мабуть то був не місцевий)

– С такси в Грузии проблем нет

•  як я вже казав, складалося враження, що кожен другий зайнятий перевізництвом..навіть в далеких селах у більшості випадків машина що їде – має шашечку чи наліпку “таксі”, а в дворах запарковані мітцики деліка, джипи та звичайні лєгковушки таксі… до слова про автівки – тут купа іномарок, джипів, мерсів і т.д. автівок з пострадянського простору дуже мало… якби я оцінював статки грузин по їх автівках, то сказав би, що більшість грузин живе заможно… але найчастіше це – просто результат низької розтаможки.

 

– Автостоп в Грузии отличный и безопасный

• ні дать ні взять)  вперше почавши стопити в грузії – мені дико сподобався такий варіант пересування..застопити автівку проблеми не викликає. хоча може то суб’єктивно, адже зі мною була дівчина, а іноді це вагомий чинник.. так, Сосо, що підвозив нас розповідав, що не так давно він і сам обламався біля боржомі та змушений був стопити. в результаті за пів години ніхто так і не зупинився, то ж він змушений був йти пішки до села, що поблизу, а далі брати таксі…і додав: я теж рідко беру попутчиків..так що скажи потім дякую своїй подрузі))  можливо на якісний стоп також впливає нетипова зовнішність та наявність рюкзаку/проблем. тобто можливо грузини більш схильні проявляти свою доброту та гостинність саме іноземцям або ж тим хто в біді..як кажуть: в своей стране пророка нет…

 

 

ну, й загальні враження й думки: для мене подорож більше двох тижнів, то вже трохи напряжно…хоча, можливо зіграла роль погода, яка руйнувала плани, і ми, замість того, щоб слідувати плану, моталися по країні в пошуках в першу чергу сухого місця, а вже потім -цікавинок..якби все йшло за планом, можливо про фатерленд я б і не згадував взагалі) також на майбутнє – при бомж тріпі треба виключати великі міста… бо ж вони змушують витрачати кошти.. яких і так нема…тим самим заганяючи трохи в дєпрєсняк…бомж тріп гарно канає чисто змотатися в гори. приїхав – виїхав за місто, доїхав до гір. тусуєшся там за будь-яких розкладів – і так само тікаєш звідти… якщо ж хочеш побачити всю країну, то тут варто запасатися грошима..

після поїздки знову клянуся-божуся, що більше не буду ні з ким ходити разом в походи.. онлі соло…поживем побачимо звісно, але обмеженість у діях і необхідність враховувати ще чиїсь побажання жахливо напрягає..особливо через тижні два-три.. і як гарно про це сказав Ваня з Кінчкхи: “коли ти ідеш в гори з другом – вас двоє. Коли ти йдеш в гори сам – вас все одно двоє: ти і природа. Проблема в тому, що коли ти йдеш в гори з другом, ти чуєш друга, але не природу. Лише в рідкісних випадках ви можете слухати природу разом, не заважаючи один одному. В цьому немає нічого поганого – ви можете бути найкращими друзями на землі, але бувають моменти, коли навіть найкращий друг – зайвий. Це моменти спілкування з природою.В ці моменти ти взаємодієш з природою, але насправді – і з самим собою. Це – твоє віддзеркалення. не можливо стояти навпроти дзеркала поряд з кимось, а бачити лише себе….”

також, коли мене запитують, які мої враження про поїздку, я не знаходжу що відповісти.. дійсно, коли за цей період бувало і складно, і легко, і весело, і печально, холодно і жарко; загалом, коли тебе кидало в крайнощі, хай навіть без фанатизму – важко отак от відразу в два слова відповісти, що в тебе на думці…так і зараз, навіть розклавши все по полицях і узагальнивши данною заміткою, все одно не можеш сказати, чого було більше, і чи сподобалось взагалі… радше це сформулювати через експіріенс – от тут, так, грузія поділилась зі мною колосальним досвідом…

Чи маю я намір повернутися до Грузії? мабуть так..можливо через 2-3 роки. все ж, там залишилось дуже багато цікавих місць, до яких я цього разу не зміг дотягнутися, а про деякі навіть не знав.. в сванетії я б навіть оселився – ліс поряд, вода є, світло – на халяву, урожайність хороша, ще й золото можна видобувати.. підійти до цього з розумом, і там можна процвітати…)

ось і все, малята. хто прочитав – той молодець, пишіть до тизер-посту в ВК комент “гуано ігуани в гуантанамо” і  можливо отримаєте протягом 16-го року якусь плюшку від мене))

да, мало не забув,

Альтернативний, доповнений, а місцями кардинально інший погляд на цю подорож Ви можете прочитати в блозі учасниці цієї подорожі miracle_al

P.S.: і да, ще в казбегі я пообіцяв собі, що такою буде остання фраза у цьому дописі, ілюструючи всю багатогранність сучасної Грузії, відданість традиціям та поступам на шляху до Європи:

“а через 30 років їх вівці і корови будуть все так же бродити околицями міст, сіл, присілків, але вже з GPS-передавачами у вухах…”

 

“17 миттєвостей Сакартвело”, або довгий, нудний та суцільно суб’єктивний погляд на сучасну Грузію – 7

частина сьома,

            6 частина, 5 частина, 4 частина, 3 частина , 2 частина, початок тут

Грузин-одесит вивіз нас на окраїну кутаїсі, звідки було просто стопити до Хоні. буквально відразу нас підібрала вагітна жіночка з дитиною на пасажирському.. з хоні до матходжи їхали в кузові такого собі пиріжка, а далі, тільки почавши підйом пощастило застопити першу ж автівку – мужики їхали в гості якраз в те село, куди нам потрібно.

висадили біля входу в парк – трохи накрапав дощ та був густий туман,  на вході нам повідомили, що канйон може не працювати в таку погоду, на що нам було глибоко пофіг – ми йшли шукати місце для стоянки, як ми потім його ще назвемо – наш дім)

знайшли гарну полянку, отаборилися.

одразу завели охоронницю

мордашкою схожа на левицю

наступного дня була заготівля дров та спліт – почергово ходили до каньйону. я пішов перший у розвідку, як і очікував, каньйон платний. спробував знайти цікаві види в обхід основного маршруту – блукав з-пів години, натрапив на  дорогу, але без навігатора не рішився блукать. повертаючись назад застав картину, як вузьким плохуватим містком хочуть перегнати стадо корів та коней, а ті очкують… я б теж очкував, міст хлипкий, а вниз високо і боляче падати))

зате набродився по парку і бачив різні красоти)

 

так виглядає вхід в парк

після цього настала черга Аліни.

вона сходила на каньйон, та не без пригод побувала внизу, в самій розщелині

якщо чесно, платний варіант і в підмітки не годиться до того, які красоти чекають там внизу

поки Аліна ділилась своїми пригодами (адже була відсутня досить довго) зварганив вечерю

наступного дня ходили до водоспаду Кінчкха. дуже гарний водоспад! та й загалом видно було, що потенціально це потужний на краєвиди регіон, от прямо відчувалось це.. хотів ще вилізти на плато Атсхі, дуже вже воно мене приваблювало зблизька..ну але часу завжди бракує на все..

то ж водоспад:

власне – тут декілька водоспадів, і більшість з них – складаюьбся з декількох каскадів. є більші, є менші.

вид зранку був що треба)

отакі тут дороги до забитих сіл)

щоб не залишати без новинок рубрику магія грузії додам, що вхід на територію водоспаду огороджений, і має малесеньку таку хвірточку, що ще й сама зачиняється… кароч в двох словах – з рюкзаком хрєн протиснешся! плюс, не зрозумілі знаки, які чи то забороняють розкладати тут багаття, чи ж навпаки заохочують це робити, бо ж завжди поряд були чи то кострища, чи ж оберемки дров.

саме тут познайомилися зі ще однією прекрасною людиною.

коли ходив наверх за водою, один мужчина запитав, де ми розмістилися, після чого сказав чекати його внизу біля сінокосу. думаючи, що це вже котрий розвод, не дуже звернув на то увагу.

проте коли йшов від річки назад, проходив повз сінокіс і знов побачив того мужчину. він покликав до себе. Звали його Іван. каже, що по паспорту в нього інше ім’я, але все життя його кликали саме так. запропонував продегустувати коньяк власного виробництва, річної витримки в дубовій діжці та на плодах фейхоа.. коньяк на смак був як самогон, але присмак завдяки плодам фейхоа мав цікавий. почали балакати з ним. балакали про все. За війну і політику. за життя і соло походи. За жінок і самотність, за розуміння і цікавих людей, за друзів і за відпочинок, за природу та за богів…. і чим більше ми балакали, тим більше я розумів. що переді мною людина мудра.. незважаючи на те, що внаслідок війни (воював в абхазії) він і має трохи психічні проблеми, про що він сам неодноразово казав, все ж людина була цілком адекватною, а головне – глибоко мислячою. він влучно казав про ті речі. що давно крутились в голові але я ніколи не міг правильно це сформулювати. Ваня зумів.. так би ми й тренділи до ночі, якби не з’явилась Аліна, в пошуках мене) вона ж бо думала, що це я півтори години ноги мию в річці)

на прощання Іван подарував пляшечку коньяку. і знов влучно виразився: знаю я, каже, думаєш, що гроші попрошу, або ще чого…(а я дійсно так саме думав) але кажу тобі, це подарунок від чистого серця, нічого від тебе не хочу.

так розжилися ми чи не єдиним сувеніром з грузії) на завершення він запросив нас до себе в гості. ми сказали що подумаємо, особливо не плануючи насправді йти до нього – я не  дуже люблю напрягати людей своєю присутністю, та й нам ще кілометрів сім назад вертати потрібно по такій спеці, то ж потрібно було як раніше вийти…

заночували біля водоспаду. спалось, до слова поганенько чомусь. прокинувся о шостій, і після того просто блукав територією. близько сьомої іван сам прийшов до нас. ще годину  ми з ним теревеніли про те про се, доки не прокинулась Аліна. Іван повторно запросив до себе, цього разу вирішили не ігнорувати його запрошення. Заодно подарували йому повний балон газу, який так і не використали.

склали пожитки та й піднялись догори. там ще з-пів години шукали його помешкання, насилу знайшли… знову грузинська логіка в купі з магією втрутилися) Іван тут має щось на кшталт поганенької дачі, зате зробленої повністю своїми руками. Запрошує диких туристів на ночівлю, якщо що… тим паче що тут місця насправді злачні – треба на тиждень десь сюди заїжджати – можна геть не попсові речі побачити! я слухав його розповіді з відкритим ротом..

для цивільних ткскзт туристів він якраз будує новенький хостел, де будуть також баня басейн та інші зручності на території. але в експлуатацію цивільна версія планується до здачі вже в наступному році, аккурат перед сезоном.

поки іван влаштовує мені екскурсію територією та добудовує водозабірник, Аліна готує всім нам обід. мої слова тоді: що пошлеш в космос, те й повернеться. вже з тиждень мрію поїсти чогось домашнього, а особливо смаженої картоплі, і вуаля – на обід у нас картопля))

взагалі стіл виявився щедрим. Іван дістав ще домашнього вина (яке насправді просто афігезне – не кисле і не солодке, легко п’ється, і від нього фактично не п’янієш). загалом посиділи на славу, вже й за полудень перевалило давно.. тож мусили збиратись додому. в дорогу ще отримали трохи домашнього вина.

 

за дві години й дійшли. почались останні приготування перед завтрашнім відбуттям. наварили вперше також сушки, що нам бонусом була надана при покупці субліматів – афігєнна штука, хочу сказати!

вранці зібрались, спустили до кінця балон (там ще разів 3 можна було на ньому приготувати).  почали спуск. по такій спеці це давалось не просто. пройшовши кілометрів 5 нас наздогнав таксист, запитав, куди ми. запропонував підкинути до матходжи. наголосив, що безкоштовно, але ми все ж відмовились… правда пройшовши ще з кілометр довелось таки пиняти попутку. дядько пропонував підкинути аж до кутаїсі, але ми зупинились на Хоні. там перечекали спеку в парку, поповнили наші запаси булочками та матсоні та пішли стопити далі до кутаїсі. підібрав цікавий дядька, казав, що зазвичай попутчиків не бере, але тут стало цікаво. коли під’їхали до кутаїсі, запитав, де нас висадити. поки я роздуплявся з навігатором, він сам відвіз нас на інший виїзд з міста, звідки вже йде пряма дорога до аеропорту.

тут вже нас підібрав працівник цього самого аеропорту. отак до 6-ї вечора ми вже опинилися в аеропорту, при тому, що виліт у нас десь о шостій ранку.

якось незвично було знову опинитись в суспільстві, то ж я зайнявся своєю улюбленою справою – почав спостерігати за людьми та, так би мовити, проводити холодне читання)

в аеропорту було по домашньому затишно, були прикольні лежаки та зелені зони, де можна тупо завалитися спати. туристки-полячки, наприклад, відразу так і зробили)  сподобалося ще, що майже нема контролю, купи обшуків як у борисполі.

тут таки була сім’я українців, які вилітали харківським рейсом трохи раніше.

ще сподобалась гарненька грузинка, що чекала на літак поруч.. я вже був подумав, що вона летить нашим рейсом, але як виявилось, ні, вона лишилась чекати далі…

в дютіку ми розраховували взяти на останні гроші по магнітику, але ціни в євро та здоровий глузд відмовили це робити.

при посадці нахабні грузини зайняли моє місце біля вікна, та ще й не хотіли пересідати.. но я був впертий та наполегливий)

ну а далі.. відліт як відліт.. посадка як посадка. і  афігєнне ранкове небо під крилом…

фаревел, сакартвело!

 

вже в Україні, будучи на бориспільській трасі вирішили для порівняння постопити…і це була погана ідея) загалом лише 2 чи 3 автівки зупинилося за дві години, але всі вони їхали не в тому напрямку.

добре що на в’їзді до борисполя хоч вдалося застопити черкаську маршрутку, таким чином, завершуючи цю епопею з мандрівкою до Грузії..

that`s all, folks!

…..але для самих стійких та відданих читанню всієї цієї ахінеї –

 епілог з підбиттям підсумків 

(фоточок там немає, тож можете не усєрдствовать 😉 )

 

 

“17 миттєвостей Сакартвело”, або довгий, нудний та суцільно суб’єктивний погляд на сучасну Грузію – 6

частина шоста,

5 частина, 4 частина, 3 частина , 2 частина, початок тут

 

Тбілісі для мене – невеличкий ад, з маленькими проблисками радості у всій цій історії, в першу чергу через погоду, але не тільки… та про все по-порядку)

 

прибули ми в тбілісі в район Дідубе і не маючи знайомих для вписки (кауч на той момент теж мовчав) і грошей для повноцінних ночівок по хостелах (це ж бомж-тріп, йопт!) почали шарити, де б пришвартувати свою палатку.. інтернет по цьому питанню однозначних відповідей не давав. хтось радив ночувати в бот саду за водопадом, хтось на горі що на лівому березі.. я ж обрав тбіліське море. чалили ми туди під нещадящим сонцем добрих кілометрів 5 а то й більше. пропонував наступну схему – живемо там, кожному даємо по одному дню на ознайомлення з містом, по черзі, один гуляє, інший гуляє на морі, та стереже палатку.. з рюкзаками шлятись, варіант був забракований одноголосно. мій же варіант Аліна теж не підтримала. зара я вже трохи більше з нею згоден, але взагалі – варіант був геть нормальний.

трохи правіше за кадром ми й ночували

гарний такий пам’ятник, здається історії грузії. схожий на стоунхендж)

ну та два дні перечекали дощі.  на третій – пішли на останні фактично гроші вписуватись в хостел.

по дорозі побачили столицю так як є. що порадувало – мало рекламних бордів, торгових центрів, попрошайок.

на руставелі зайшли в один хостел. румс, здається. але там ніхто не відкривав.

тоді спробували сусідній. там просили 20 з людини, я сторгував до 17 лар і + там була халявна плейстейшн.. але нам було дорогувато, тож я повернувся до румс..коли набридло дзвонити в дзвінок (а мобільні в той ас всі були позазоною) я постукав, і о диво, відчинив хазяїн і пояснив, що це запасний вихід, а основний з іншого боку.сторргувався з ним за 15 з особи.

заселились загалом, і пішли гуляти містом. в цілому – ну не знаю, нічого особливого.для мене він ні як столиця і розвинене місто не дотягує до тру (якщо рівняти навіть з києвом) і в історично-туристичному плані він сируватий, якось не захоплює… так, деньок побродить можна. найкраще зрівняння мабуть дійсно – одеса, але в одесі душа і колорит значно більші, у всьому іншому – досить схожі міста.

таких районів-новостроїв я дуже мало бачив в Тбілісі

і тут політика..

внєзапно, графіті на вулиці київській

в когось шикарне житло і види)

хотів з чуваками зарубати)

під вечір видзвонили Георгія, того що  нам балони намутив і пішли на гору зустрічати захід сонця та любуватись містом. Аліна з плюшками та матсоні, ми з пивком, яким він пригостив.

переночувавши в хостелі домовились на каучі із місцевим жителем, вихідцем із шрі-ланки про вписку. день був припаскудний, дощі заважали норм погуляти. спочатку лишили наші речі в інфоцентрі, за що його працівниці велика дяка і батончик баунті) а о 15-й годині вирішили потихеньку вибиратись на місце зустрічі… спочатку планували йти пішки -адже бусами добиратись геморно через рюкзаки, а метро та автобусами – через специфічну форму розрахунку.. треба було вдома матчасть вчити)

ну але злива не вщухала і ми втиснулись в маршрутку-бус, благо людей мало було і водій ввійшов в положення..

ітак ми дісталися станції метро ваджа пшавела…..надовго ще я запам’ятаю цю назву)

спочатку чекали поки дощ вщухне на вулиці, ближче до часу нашої зустрічі з хостером – перебрались до підземки..

там дівчина гарно співала під гітару (голос схожий на авріл-ку, а чувак час від часу награвав теми із металіки)

час ішов, а наш хостер ні о 7й, ні о 8й вечора не з’явився. почали телефонувати – не бере трубки. написали в акк в кауч, теж тиша. лише о дев’ятій чувак відписав, що потрапив у серйозну халепу з поліцією і зараз перебуває у відділку… пізніше ще написав, що чекають перекладача, т.я він не володіє грузинською (що нам і раніше було відомо)… профіль у чувака зразковий, одні позитивні відгуки (ще й досить багато), в т.ч. й від людей з росії/україни… хз, чи дійсно в нього щось трапилось, чи так завтичив або мав інші плани, що так по дурному відморозився (ми ж бо його пів-ночі чекали, якби відразу сказав, що до ранку не звільниця, ми б мо щось думали, чи просто змирилися б).

зате я тепер знаю, що тбіліське метро працює десь до першої ночі)))

треба ж хоч раз в житті відчути себе бімжом)

близько другої ночі я на годинку закуняв, чим скористалась Аліна для створення фотопідтвердження нашої трешової пригоди) на вулиці пів-ночі йшли дощі, тож про якусь передислокацію в парк і ночівлю в наметі і мови бути не могло…і що цікаво, за 6 годин перебування в підземці, ніхто не підійшов і не поцікавився, чи не трапилось чого…  ну, звісно я не очікую таких дій наприклад у нас, в київській підземці, але в серці грузії, де типу процвітає гостинність і бла-бла-бла…..

загалом вже о 4-й ранку вирішили потихеньку йти на вихід з міста.

ще не дійшовши до запланованої точки стопу й перебуваючи в місті, зупинивсь дядька і запропонував підкинути до автостанції дідубе.. після наших відмов двічі наголосив, що грошей не візьме. але й тоді ми відмовились. по-перше, на автостанції нам робити нічого без грошей, а по-друге, я знову ж таки підозрював, що на автостанції у нього якісь знайомі і він підсадить нас до них, а вони вже трохи потрусять нас,як ті таксюри і просто перевізники місцеві вміють. (згадав як в маршрутці до ботсаду водій, бачачи що ми не місцеві, спочатку проморозився давати здачу…)

пройшовши ще далі знов таки без стопу зупинилась компанія грузинів, що їхали в Хевсуретію на 3-4 дні…Там уже була щирість і гостинність – сходу змусили пригубити за знайомство абсолюту, потім наполегливо запитували, чим нас пригостити, доки скуповувались в магазині, і під кінець взагалі зробили пропозицію, від якої неможливо було відмовитись…. але ми відмовились. на жаль, чи на щастя…. Чуваки запропонували їхати до хевсуретії з ними, і з їхні висказування давали зрозуміти – з ними за грошову складову подорожі можна не думати…

але ми зробили так як зробили… можливо, якби я їхав сам, я б і погодився, і взяв би у долі те, що вона мені пропонує в знак реабілітації після злощасної станції ваджа пшавелі…а так..

а так ми застопили чудового чолов’ягу, вихідця з абхазії, який вже більше 12 років здається живе в Одесі. ім’я на жаль ми так і не запам’ятали, але це перший водій, з яким дійсно було цікаво теревеніти протягом всієї подорожі (а це близько трьох годин) а не просто обмінюватись однотипними фразами..

в такій компанії ми й покидали столицю та центральний регіон країни та їхали в останній перед вильотом пункт призначення – каньйон Окаце та водоспад Кінчкха….

 

ні, серйозно, ви ще не втомились від цієї писанини і низькопробних фото? 

якщо ви ще той мазохіст, тоді окєй, тримайте заключну частину

 

 

“17 миттєвостей Сакартвело”, або довгий, нудний та суцільно суб’єктивний погляд на сучасну Грузію – 5

частина п’ята,

4 частина, 3 частина , 2 частина, початок тут

 

першим, хто виказав бажання підвезти нас був дальнобійник на фурі, однак через непорозуміння та його нетерплячість він так і поїхав без нас. наступними були троє хлопців, що прямували до тбілісі. вони погано володіли російською, проте один з них – більш менш знав англійську.

довезли вони нас до Самтредіа. звідтіль ми пішочком пройшли до його кінця. в цей час нас супроводжував Валерій, та все зазивав до себе в гості (як нам з Аліною здалося – не зовсім щиро). Зате точно щиро пригостив нас отими штуками полуабрикосами)

там ми застопили дядьку, що їхав в сусіднє село, але ми йому так сподобались, що він довіз нас аж до Хоні. Звідтам до Матходжи підкинули батько з сином, а вже звідти і до самого каньйону – Едік – також дуже щирий та відкритий дядька. він із тих небагатьох, хто не соромився говорити про все й на чистоту. саме його слова підтвердили загальне моє бачення грузії, але про то – трохи пізніше.

прибувши на мартвільський каньйон ми виявили, що до липня він буде ще зачинений на реконструкцію та облагородження. а простіше – щоб там можна було “культурно стригти овець”.

то ж не маючи вибору ми відправились трохи нижче за течією та хоч частково компенсували види каньйону.

тут же поряд заночували, а перед тим – познайомились із місцевими Шако, Іраклі та Дато. знайомству передувала невелика плутанина, але потім ми оцінили грузинську гостинність та братерство) не знаю, як і про що ми тріщали до глибокої ночі, при тому що вони знали слів 15 російською і 10 англійською, а я в свою чергу – 15 по грузинськи, але знаю те, що після великої кількості випитої чачі на ранок голова не бобо, але хрєново все одно)) пізніше навіть довелося рятувати старого бутилочкою боржомі

і да, тут же на каньйонах ми вперше побачили місцевих світляків – не знаю, в україні мені попадались лише класичні світляки, а ці ж в свою чергу постійно мигали, ніби як при терті кременю у запальничці

чирк, чирк, чирк….і так десятки навкруги..)

на ранок ми дізналися, що тут поряд, буквально в ста метрах від нас ночували також українці. що подорожують на байках, і від’їхали буквально за три хвилини до того, як ми піднялися з каньйону..

застопили до мартвілі, а потім далі, до абаші – цього разу нас підкинув харизматичний Тімур, який також мав цікаві погляди на життя, та все що відбувається довкола.

в Абаші, доки я ходив за своїм спасінням  мінералкою, до Аліни вже причепилися поліцейські і були готові пов’язати її щось намагалися чи то дізнатися, чи то донести.. поки я підійшов ніби все вже розрулилось і ми почали збиратись та йти, коли поліцейські знов маякнули щоб ми стояли.. поліцейський ще раз запитав вере ю гоінг, мазафака? куди ми прямуємо. я йому пояснив, що ми їдемо з мартвілі до мцхети. він переговорив з іншим поліцейським – водієм, і вони дали нам вказівку закинути рюкзаки в борт позашляховика, а самим – вмощуватися на задньому сидінні.. ось так, з мигалками, і місцями з сиреною, і вже точно з вітерцем нас підкинули копи до виїзду із самтредіа, де було гарно стопити в напрямку тбілісі.

декілька разів нас могли взяти до кутаїсі, в тому числі одного разу просто міровий дальнобійник на фурі, але ми шукали прямий рейс на тбілісі, і вже за 15 хвилин нас підібрав прикольний дядько, який нагадав мені мого знайомого Мераба. протягом подорожі той пригощав нас кнедликами, а Аліна мала можливість поговорити по телефону з його дочкою.))

загалом гарно так доїхали до передмістя мцхети і розвилки, звідки ми мали вирушати до казбегі.

спочатку підкотили до жинвальського водосховища разом із Сосо, засновником і директором Aragvi Adventure Center , далі нас на борт взяли трохи стрьомні, але насправді дуже круті дядьки які доставили нас майже до Гудаурі, а потім ще й допомагали застопити машинку далі (не брєзгуючи ні рейсовими автобусами, ні вантажівками в яких нема вільного місця)))

не зміг не запостити цю колективну фотку)

чувак працює за нас)

 

тим часом я знайшов місце для своєї майбутньої дачі в грузії))

наостанок, коли сонце почало сідати за гори і ми відправили додому наших нових друзів грузин нам пощастило застопити молодого осетина, який і довіз нас до степанцмінди.

там ми швиденько розбили наш кемп в парковій зоні та заночували.

вид із нашого “готелю”

на ранок у повному спорядженні пішли до гергетської церкви. на початку – як завжди ложка дьогтю та магії – знов по gps-у дорога є, а на місці – розрита в хлам.проходимо далі, місцевий каже – наліво. йдемо наліво, прямо бачимо багато автівок і крутецьку гору зі стежкою. справа бачимо мітку та стежку, що ховається в деревах. йдемо направо, звіряюсь з навігатором, той каже, що тут дійсно є хрінова, але стежка. піднімаємось, але вже через 20 метрів – колючим дротом обнесено. правда тут таки й дірку умільці проробили, щоправда потрібно ловко так звиватися, щоб протиснутись, а у нас рюкзачки ж. ну та бозним. скидаємо, пролазимо, йдемо далі. за нами вже така велика група з росіян..взяли з нас приклад. далі вийшли на наїжджену дорогу – по ній йти простіше.за годину з гаком дійшли таки.

спускались вже повністю цвільною дорогою

більше в цьому регіоні нам нема чого робити – дощі та погода в цілому знов вносять свої корективи. за пів-години стопимо чоловіка, що їде саме то тбілісі. він трохи з похмелу, тож розмова не дуже клеїлась, хоча чувак прикольний такий, харизматичний

грузинська воєнна дорога – по своєму найкрасивіша  з тих, що я бачив

жинвальське водосховище дуже мальовниче і нагадує море серед якого – острови

ось так ми закінчили зі ще одною сторінкою нашої подорожі, та вирушили до столиці.

 

вже набридло друкувати і монтувати це все до купи, та якщо хтось це читає та бажає добавки, то ось, будь ласка, продовження тут..

 

“17 миттєвостей Сакартвело”, або довгий, нудний та суцільно суб’єктивний погляд на сучасну Грузію – 4

частина четверта, 3 частина , 2 частина, початок тут

 

отож, зі сванетії нас віз Пато – мировий дядька, мінус якого – весь час хотів мене побрить))

да, по дорозі ми можемо бачити тіпічну для грузії ситуацію:

фото by D&A

фото by D&A

 

лишивши нас на розвилці, не доїжджаючи до Сенакі, ми. бачачи дощові хмари що наближались поспішили застопити машинку до Поті. Спочатку мені ці мужики видалися трохи стрьомними, але насправді – всьо ок, вони нас ще й вивезли за місто в місце для гарного стопу далі.. і да, схожі вони були на персонажів із фільму назад у майбутнє))

З Поті нас забрав молодий грузин, який мав за його словами десь в цьому регіоні свій готель) кумедності і скепсису додало те, що після цього він додав – здаємо в експлуатацію…(секундна затримка, дивиться на циферблат наручного годинника).. через два дні.

До речі, перед тим, як сісти до машини цього хлопця, нас хотіли підкинути поліціянти, які спеціально для цього з пилью і димом розвернулися і повернулися за нами, спершу було проїхавши мимо) але ми чемно відмовили, бо ж вони могли підкинути лишень на пару кілометрів, до наступної розвилки.

Грузин висадив нас біля жд вокзалу м. Урекі. там, майже не чекаючи нас підібрала сімейка,що прямувала в батумі. Також до-речі повертались за нами, спершу проїхавши мимо. У Євгенія, водія, виявилась наречена українка) А ще він довгий час працював аніматором в Турції. Загалом, хороші люди, за коротку відстань встигли добряче потеревеніти.

і от, вечоріє, і ми в’їжджаємо в кобулеті. За словами Нани – вона живе в самісінькому центрі, на центральній вулиці. більш точну адресу я хотів уточнити ще з Поті, але Нана вперто не брала слухавку…то ж, нас висадили в самому центрі, як ми і просили. тут саме по вайберу зателефонувала Ека. я змалював ситуацію, і вона пояснила, що будинок №700, де проживає Нана – дійсно на центральній вулиці Агмашенебелі – але в самому початку міста.. а це. як виявилось – трохи більше 6 км. – бо ж місто має просту будову – вузьке, проте розтягнуте впродовж морського узбережжя.

ну що ж, пішли ми назад у пошуках потрібного будинку) як влучно сказала Аліна – було б якось по лоховскі за день разів 7 їхати на халяву, подолати загалом близько 300-350 км, і зекономлені гроші витратити у цивільному Кобулеті на таксі заради якихось 6 км.)))

Заодно й ознайомились з вечірнім життям курортного містечка) але спершу звісно зганяли на пірс – побачити море)

загалом, години за півтори-дві ми дісталися потрібного будинку.

Нана та її дочка Манана, а також діти – Цотне та Дато тепло прийняли нас – тут вже дійсно, все у грузинських традиціях)

наступні днів 6 ми прожили тут. Єдиним мінусом було розташування. вірніше проблемою було те. що сезон поки не почався, тому багато магазинів були ще зачинені і тільки-тільки почали прибиратися до відкриття, тож щоб скупитися в магазині чи на ринку, купити лаваш, або ж сходити в кафешку потрібно було щодня долати відстань у 6 з гаком км туди і назад.в сезон звісно таких проблем нема, та й для нормальних людей це не проблема – містом ходить маршрутка… але ж у нас бомж-тріп, так що селяві, наші проблеми та мозолі))

пляж через дорогу від нашого будинку

набережна кобулеті

смачна хрєнь: полуабрикос-полуслива)

будинок Нани

центральна вулиця

Нана 1в1 схожа на свою сестру Еку))

цікавий спосіб використати підручний матеріал в декорі

завжди вважав, що набережна, то для пішоходів….

навіяло SotC відразу.. така потужна в архітектурному плані будівля, і закинута..шкода

ахтунг, фашизди скрізь! big brother is watching you! відать у грузії свій ПС і націлений він на русню – не даром же ПС  дублюється російською

 

 

ставію где хачю!

ну й ловіть ще одну  мудрість грузинських градостроітєлєй. Давід IV перевертається в гробу

першого ж дня, незважаючи на погоду вирішили відвідати Батумі. вийшовши на початок міста та застопивши двох отлічнєйших чолов’яг, які їхали до батумі на конференцію. самі вони були зайняті у сфері туризму, то ж багато чого нам розказали, а дещо навіть показали – попри те, що скоро мала початись та конференція – вони знайшли час щоб зупинитись біля Петра – міста-фортеці між батумі та кобулеті, та провести нам екскурсію. Geo stumari до речі їх агенство зветься.

завезли нас рєбята в батумі, підсказали, де найкраща рибка (в припортовому базарчику купуєте свіжу, і там же можна попросити посмажити її) та хачапурі (“Лагуна”) і залишили нас сам на сам з містом. трохи потусили там, потім нагнав дощик… в мене ще капці кепські – ніби на бананових шкурках весь час пересувався… це все знову ж таки місцеві градосроітєлі хрєнови – ну ніззя таку гладеньку плитку класти по всьому місту))

 

де б ми ще з григоричем та лесею зустрілися б)

леся вже до речі підгулявша якась

кльовий пам’ятничок та прокат лісапєдів – він тут повсюди.

назад їхали теж стопом, майже від підйомника, правда вже не пам’ятаю, хто на цей раз взяв нас..

наступного дня повторили спробу підкорення Батумі, але вже з ясним небом над головою)

виїхали до Батумі разом з Арчі, молодим хлопцем, що ще недавно навчався в Києві і зараз намагався працевлаштуватися в аеропорту (чувак, реально белівлю, що в тебе все вдалося!)

Арчі, як власне і більшість тих, хто підвозив нас, відразу ввімкнув українську/російську музику, але у цього парубка був мабуть найкращий музичний смак з усіх грузинів, що нам траплялися. Коли залунала “тебе це може вбити”- мене накрила така ностальгія за минулим, що протягом всієї пісні не міг сказати й слова..)

власне, потусили для початку центром:

сучасна візитівка Батумі. лендінг-пейдж, ткскзт

 

хтось має гарну смотрову площадку в будиночку справа

а далі відправились до батумського ботсаду:

ван лав. секвої

вид на батумі

сурові грузинські пальми заплітають свої бороди

кавказький граб нагадав якесь костяне створіння

назва говорить сама за себе. треба було ще “лох і тєрпіла”. знайшли куди навісити вмикач… джорджия ж)

цікаве дерево.. чи то коріння поросло вгору, чи багато дерев мають спільний стволоподібний корінь)

це вже любов Аліни – бамбукові хащі

назад не стопивши застопили працівника бот.саду) і так буває в грузії)

повернувшись до міста дочекались вечірніх та нічних пейзажів

тут кльово проводити вечори – внутрішня площа, джаз, гарна і атмосферна підсвітка – гріх не посидіти й не випити кави чи пивка

назад повертались звично стопом з шеф-поваром ресторану “Адмірал” який не зважаючи на трафік здавав назад, щоб нас забрати. Це до речі був перший досвід нічного стопу..

наступні дні трохи вже валялись на пляжику та засмагали а вечорами – милувались заходом сонця, спостерігали за рибалками, грали на барабані.

креативно – чувак запаковує свіжоспечені лаваші у титулку від бакалавратської дипломної роботи. мабуть у своїй пекарні юзає пластиковий диплом замість ножа для тіста, а диплом з випискою успішності – як роздільну дощечку…)

ці лаваші так гарно уплітаються під матсоні – місцевий аналог не то кисляку, не то сметани. Шкода що ми лишень в останній день розвідали, що на ринку все реально дешевше, і є дуже смачнющий домашній матсоні, який також майже вполовину дешевше магазинного..

 

якогось дня нам набридло смажитись на пляжі і ми, спершу задумуючись над тріпом до Арарату, потім – до Трабзону, все ж зупинились на Вардзіа.

До Батумі віз нас недоукраїнець (на машині мав прапорець україни, хоч до україни відношення ніякого не мав)) на ім’я Роберт, і чимось він мені нагадував єврея.

Звідтіль, пройшовши пішки через все місто (та зустрівши там українських відпочиваючих) вийшли на розвилку, де прямували в бік Вардзіа. простопивши хвилин 5, до нас підійшов мужчина, що весь цей час спостерігав за нами із СТО навпроти. дізнавшись про наші наміри повідомив, що це фігова така затія – майже всі їздять в бік Акхалцихе через боржомі, юзаючи хайвей. а звідсіль можна нормально дістатись хіба до Хуло – далі дорога геть  нікудишня зараз, її ремонтують. та й таким чином – за день нам туди-назад не встигнути. а застрягши вночі десь в хуло – без даху над головою можна запросто замерзнути, так там сурово)

загалом, зрозумівши наш прощот, обираємо альтернативу – зганяти на славнозвісні пляжі в Сарпі

Чувак, чимось схожий на турка підкинув нас до кваріаті, де ми, в тіні скель підобідали, та зрозуміли, що пиляти кілометр-два по сонцю заради таких же звичайних пляжів в сарпі – досить тупо, та відпочивши вирушили додому разом з нонеймом, досить цікавим чолов’ягою, що повертався із турецької сто в кутаїсі та пропонував нам водичку.

Тут варто було б вставити пару абзаців про драйвінгстайл грузинів, особливо зважаючи на те, що більшість визнає – грузини крейзі, але саме в батумі це крейзі досягає свого апогею. та узагальнення я прибережу на останню сторінку цього фотозвіту, де детально пройдусь по всих нюансах сучасної грузії.

скориставшись ще декілька днів гостинністю Нани, відпочивши, відкривши для себе місцеву кафешку зі смачною їжею та низькими цінами в самісінькому центрі кобулеті, знайшовши нарешті торти та піроженки, познайомившись із сестрою Нани (мабуть двоюрідною) Інгою, згорівши пару раз на сонці ми вирішили рухатись далі.

отож, погожого ранку ми розпрощавшись з гостинною Наною та підігнавши їй в знак подяки тістечка (мабуть вони підвернулись вчасно, бо ж як виявилось потім – наступного після від’їзду дня у Нани був день народження) (і да, окремий респект їй за концерт пінк флойд) вирушили на в’їзд до міста, щоб відправитись до Мартвільського каньйону…..

 

шукай наступну, п’яту частину розповіді тут, якщо ще не набридло))

 

 

 

“17 миттєвостей Сакартвело”, або довгий, нудний та суцільно суб’єктивний погляд на сучасну Грузію -3

частина третя, попередня частина тут, початок тут

ночувалося у підніжжя льодовика зимно, вночі ледь не мінусова температура була, проте нічні пейзажі – це щось просто фантастичне! шкода камера не могла передати ту красу – на небі ні хмаринки, місяць майже уповні – другий день як почав спадати, і білосніжні коллоси, що нависли над тобою…. ген там в небі порозкидало зорі, а поряд з усіх боків гуркочуть потоки води, що й вночі не втомлюються низпадати з проталин та струмків, вітер доносить морозний подих сніжної величі природи…. дивовижна краса та атмосфера!

на ранок почали хутенько збиратись –  це мабуть одні з найшвидших і ранніх наших зборів.  поспішали по-перше через те, що після обіду сюди мали знов завітати дощі, і на довго, тож застряти на декілька днів в холоді та під дощем якось не хотілося… по-друге, наші нові знайомі з польщі мали сьогодні їхати назад до местіа, тож у нас жевріла надія знову застопити їх, адже район ушгулі досить таки тупиковий, і піймати попутку складно –  в основному таксішки і тур-буси тут розсікають

йдемо назад

вже котрий дружбанька напрошується супроводжувати нас

 

дійшли до точки стопу досить швидко. сам стоп зайняв хвилин 30 – нас підібрав мітцик деліка  -основний транспорт гірських  бомбіл, туристичних кантор і місцевих. нам пощастило, їхали місцеві – викладачі з ушгульської школи їхали до местіа на концерт, а це саме день незалежності грузії до того ж був. то ж ми чудово так докотили до местіа з чудовими людьми.

 

вид на Чівбіані і гори Тетнульд та Гістола

 

 

в местіа ми довго не затримуючись спочатку застопили колоритного грузина з вусами і шикарною дівчиною до Латалі, а потім почали підніматись до обіцяної георгієм гори обітованної) заодно набрали його щоб він скоординував нас – виявилось що він саме вдома, то ми зустрілись і він нам все детально розповів. швидкий, хоч і втомливий спурт, і ми біля гарету, як його назвав Гергій, а по-нашому пастуші стаї.

на галявині по центру ми ночували в другий день приїзду до сванетії. ближня зліва гора – й досі припорошена снігом – пішовши туди мали б проблеми.

одна із точок чек-пойнтів які нам перелічив Георгій – озеро-болотце

наша хатина та дорога на вершину

наша галявина

ліжка жахливі, та й загалом хата в жахливому стані, то ж поставили в середині палатку.

розмістилися в будиночку, я зганяв за водою – це до речі не близько, туди-назад займало пів години, приготував вечерю та й вклались спати під стук дощу по даху, під шурхотіння чи то пак точіння дерева шашеллю і під бігання мишей.. ну й вночі ще 2 бички боки чухали об вугол, то та хата ледь не розвалилась))

наші дружбани)

 

до слова два дні вони з нами там тусили – і ніхто за ними не приходив..

наступного дня провів розвідку вершини, щоб на наступний ранок здійснити підйом і побачити те “зарождение мира”..

решту дня провели граючи на барабані та просто втикаючи на пейзажі

 

на ранок попри погану погоду все ж вирушили на вершину… нууу, що сказати – чи то у нас були завищені очікування, чи то таки погода підвела, та все ж – гарно, але не бест оф сванетія

 

отак за пів-годинки оглянувши всі краєвиди ми повернулись назад, спакувалися, зателефонували Нані, сестрі Еки,  що мала нас прийняти в кобулеті та вирушили вниз в Латалі.

там я збігав до Ксенії Парджиані, що тримає хостел і приторговує сванською сіллю гарної якості. як виявилось, днем раніше іноземці забрали велику партію, і нічого не лишилось.. проте бабуся (чи то мати Ксенії, чи то свекруха) таки знайшла заначку) порадувала мала Ксенії – Дарья, кумедна дівчина, гралась з впертою кізочкою що бігала по стінах будинку) повернувшись до Аліни почали стопити. спочатку нас підкинули до повороту на мазері, а через пів-години й взагалі підполковник погранзастави Пато забрав нас і завіз аж за Зугдіді. перед тим маршрутчик торгувався щоб забрати нас. я збив ціну майже втричі, він погодився, але я все одно відмовив) просто було цікаво, на скільки далеко вони можуть зайти у своєму бомбілові і яка ж реальна ціна проїзду..

 

отож, таким чином із сванетією було покінчено…….

 

продовження наших блукань-страждань можна прочитати тут

 

фільмопост серіальний, міжсезонний

так от сталося, що окрім фільмопостів більш ні про що писати не хочеться – нема ні тематики ні натхнення. тож, закину я, думається, один із останніх серіальних фільмопостів цього року (так-так, я знаю, що рік тільки-но почався).
юзлесс, але поміж тим, хоч якесь заняття для мене)
отож:

вініл/ VINIL

 

Власне – серіал від скорсезе та міка джаггера я надибав випадково, але після перегляду пілоту зрозумів, що це моє. озвучка від NewStudio тільки додає колориту (один з тих рідкісних випадків, коли мату багато і весь він перекладений “правильно” і в тему) а виконавець головної ролі Боббі Каннавале – ніби перенісся з 70-80х у машині часу – настільки трушно виглядає в образі. загалом про фільм – класика формули Sex, Drugs & Rock-N-Roll.  Серіал звісно не для всих (в першу чергу не для тих, кому ще не виповнилося +18 і не для ханжів)) але якщо осилите перші 2-3 серії, думаю далі точно будете шукати продовження..
імхо, тільки “кримінальна” лінія тут трохи не в тему. в плані – подана досить гарно і якісно, але як на мене – зайва, бо змушує трохи переживати і відволікатись від основної атмосфери і духу тих років. і взагалі, якщо порівнювати з іншим схожим за концепцією про шоу-бізнес серіал Гравці/Ballers, тут сюжету і цікавинок значно більше, а “правильних” тем не менше)))

 

звірі/ANIMALS

цей мультсеріал з розряду бріклберрі, коня Бо Джека, і т.д. особисто мені подобається в цьому мульті те, як на істот перенесено історії з життя людей – абсурдне в реальному житті виглядає ще абсурднішим в мальованому (до речі – досить фірмовий і сам стиль мальовки мульта) світі. Абсурд тут доведений до свого апогею, але в той же час – історії то зображуються досить типові і близькі для глядачів. брудна лайка+абсурдність та критицизм+індустріальний арт, та ще додаткова “людська” бек-історія в купі з фірмовим гумором = мульт не для кожного, але кожну нову серію я чекаю так само як і новий сезон Бо джека…) озвучка  NewStudio крім рідкісних випадків нічим не програє оригіналу.

 

олух/Baskets

цей серіал – геніальний в своєму задумі (якщо я взагалі правильно зрозумів задум) проте реалізований не найкращим чином. вірніше – в ньому ніби й все досить непогано, але для мене він особисто – ніби інсталяція, скульптура. якщо розглядати в цілому, як явище – то шикарна задумка варта високої похвали. але на жаль при перегляді самі серії фільму не втриують біля екрану і не змушують очкувати на наступні серії. мене вистачило здається на чотири.. можливо в подальшому акценти змістилися, сюжет почав динамічно розвиватися, і зрештою, глядачі таки побачили заявлену комедію про клоуна.. я ж побачив тільки геніальну концепцію, коли із заявленим одним з найкращих, відомих та колоритних комедійних акторів (після аткінса та керрі, звісно) заком галіфанакісом, сюжетною історією про клоуна, персонажами – французькою хвойдою, товстелезною маман та топорною невезучою знайомою, та в цілому комедійній атмосфері, в якій навіть прізвище гг звучить кумедно можна зняти повністю не смішне кіно.. в хорошому сенсі. серйозне, сповнене трагізму, романтики, іронії – це кіно найменше містить у собі елементи комедії.. і в цьому його особливість та привабливість. але в той же час – це його кара – адже з кожною серією ти чекаєш, коли ж настане кульмінація та з’явиться той клоун, коли автори дадуть нам посміятися або ж навпаки порадіти за подружку-страховика, але раз за разом ми бачимо тільки  розпач, безнадійність, трагізм. гарно завуальований, що спершу дехто сприйме це за комедійні якості..

отож, не кажу за серіальні якості, але як предмет дискусій серед друзів цей витвір однозначно вартий вашої уваги. може статись так, що ви поглянете більше серій ніж я і розвієте моє бачення та сумніви.. 😉

11.22.63

8-серійник від Джей-Джей Абрамса та Стівена Кінга. на відміну від іншого king`s book-based серіалу історія про порятунок президента Кеннеді напрочуд класно знята. місцями звісно є пробуксовки, і звичайно ж праві будуть ті, хто кричить, що книга краща за серіал (я не читав, проте так вважаю, до речі), але …. so what? яке це має значення, якщо нарешті вперше від часу кубриківського сяйва я знов переживаю та боюсь навіть не в хорор-моментах, так, як це повинно відбуватись під час прочитання книги, і те, чим власне особисто для мене і славиться кінг – вмінням тримати в напрузі навіть без хорор-елементів, раптових вискакувань із-за повороту і т.д. сюжет – власне нічого нового і супер оригінального, проте, дивитись все одно цікаво, і завдяки тому, що це кінг, розумієш, що варто дивитись до кінця, бо ж фінал може бути непередбачуваним…

секретні матеріали/ X-files

6-серійне “диво” секретних файлів не облаяв мабуть тільки лінивий) або ж той, хто не є сектантом культу святих матеріалів) в будь-якому разі, міні-сезон 10-ї вже частини серіалу імені скаллі та малдера точно є досить суперечливим. якщо розібратись, то серій серіалу, пардон за каламбур, було всього дві – перша та остання. проміжок вирішили заповнити прохідними серіями, що в принципі нормально, і застосовувалось і раніше, проте, з урізанням до 6 серій, ця розбавка ну надто вже гостро відчувалась. Особливо, якщо прийняти до уваги сам зміст серій – таке враження, ніби автори намагалися втиснути якомога більше хохм і кліше з попередніх епізодів, доводячи рівень гумору та абсурду до критичної точки.. власне, хто не дивився попередні частини, той по закінченню взагалі мало що зрозуміє з основної лінії, але думаю, якраз прохідні серії їм і сподобаються. для фанатів – більш за все навпаки.
Я ж, в свою чергу, являючись поціновувачем “матеріалів”, котрий дивився більше половини епізодів, але з часом відійшов від серіалу та частково його підзабув, із задоволенням подивився весь новий сезон. гарну оцінку побоявся б ставити, але дивитись цікаво.
і ще, здається, автори не жартують, і готують заміну “вєчно молодим”…шкода.. Девід і Джил до цього часу сексуальні)

 

Хэп и Леонард/Hap and Leonard

досить цікавий екземпляр.  якщо вірити коментам на форумах та роздачах – 70% кіноманів пост-радянського простору гидують дивитися цей серіал в зв’язку зі згадкою в описі серіалу про ГГ- гея. мене ж такий факт не зупинив (хоча, тепер вже – місцями мав би) і я розпочав знайомство з даним серіалом. і не прогадав. колоритні персонажі, цікава зав’язка – дивитися однозначно цікаво, та ще й, матір божа!, поневолі починаєш розуміти, що гей – твій улюблений персонаж в серіалі..(якби тільки не деякі сцени, трясця йому!)

а ще подобається, навмисе чи ні – додавання такого собі сюру в шаблонність подій. вбивці, що зійшли зі сторінок коміксів, “позитивний” міцний гей, що служив у в’єтнамі і на противагу – його білий “нормальний” друг-хіппан, його подружка з незрозуміло-пишними формами, яка до того була стрункою красунею, типові заїжджені персонажі хіппі – у всьому тут відчувається легка нотка іронії, навмисне висвітленої саме в такому ракурсі..

якби ще повирізали п***стію, було б взагалі чудесно

 

 

деміен/Damien

альтернативне продовження фільму Омен. власне й відразу порада – для ще кращого ефекту передивіться оригінал (1-шу частину)
що сказати – дивитись цікаво, і всі родзинки оригіналу стараються втримати, на скільки це взагалі можливо в сучасних умовах і в цьому сеттінгу серіалу, проте звісно зник той вау еффект, те відчуття хорору (містика лишилась).
як на мене – достойний розвиток оригіналу, вартий уваги. проте на даний момент бачив 3 чи 4 серії, то ж важко передбачити, куди заведе серіал ближче до кінця.

 

гуддіні і дойл/Houdini and Doyle

зустрічайте ще один серіал в когорті детективів. якщо більш точно  – комедійних детективів.
з одної серії поки важко судити, але загальна концепція, де переплітаються містика, вправність рук та дедукція (а ще приваблива констебль) мені вже подобається)) не напряжний з легким гумором – маємо ще один пристойний серіал.

______________________________________________

повертаючись до Вікінгів, про яких я вже робив попередній огляд, в зв’язку з виходом 4-го сезону (та анонсом п’ятого), додам свіжої інфи. так от: 1-3 сезони дивляться на ура, майже так само смачно, як і гра престолів.
а от з початком 4-го сезону в мене з’являється тривога.. чи то штучне розтягування сезону до 20-ти серій так вплинуло на хід сюжету, чи ж то гонка за легкими грошима дала про себе знати – в результаті сюжет нового сезону якийсь рідкуватий та невнятний.
власне, складається враження, що момент, з якого починається перша серія – реальність, а решта серій – то вже наслідки гарячки. і взагалі, здається, рагнара списати хочуть.. ну та, будем дивитись, що з того вийде. можливо, це знову хитрий план, щоб всіх перехитрити і змусити знов захоплюватися подвигами рагнара та ко.

 

фільмопост високогірний, повчальний

якось так вийшло, що в січні буквально за декілька днів підряд натрапив на дещицю  статей про Еверест, а також відкопав декілька фільмів, що піднімають цю ж тематику, хоча заздалегідь наміру такого не мав.

Серед тих фільмів були: “Еверест”, “Поки не зіграв у ящик”, “Меру”, “Месснер”

трохи передам свої враження.

Отож, “Еверест”, попри скепсис професіоналів вийшов достатньо натуральним, і може претендувати як повноцінна заміна документалці тих злощасних подій (якщо брати основну лінію) цікаво дивитись, добре передається атмосфера (хоч основні зйомки й не проводились на, власне, Евересті)..
варто глянути, 8,5/10, досить драматичний.

 

 

 

“Поки не зіграв у ящик” – не зовсім про Еверест, хоча той і грає не останню роль в історії. Драма, достойна бути внесена до збірки улюблених фільмів, що мають моральне та духовне навантаження.. що вже казати про гру акторів – вона чудова. 9/10

 

 

“Меру” – фільм про підкорення одного з маршрутів на славнозвісну гору Меру. фільм не позбавлений драматизму, геройства, та як на мене, дещо перебільшений та переобтяжений рекламою спонсорів, від чого з’являється відчуття типового екстрім-ролику від виробників спорядження і відчуття це не полишає до кінця… З позитиву – дуже детально показує повсякденну роботу альпініста до, та під час походу за для досягнення своєї мети та перешкоди, які чекають на шляху до вершини 7,5-8/10.

*трек, по якому піднялися відчайдухи

 

 

 

Нарешті, “Месснер”. фільм про людину-легенду та про гори як вони є.. подивившись “Еверест”, у більшості виникне відчуття захоплення альпіністами та страху/поваги до гір.
Фільм “Месснер” ще реальністичніше відображає жорстоку та похмуру натуру гір, проте, в той же час, запалює вогонь і бажання і своє життя присвятити цій небезпечній справі.
Досить повчальний, а головне, неймовірно красивий, він вартий того, щоб приділити йому 2 години свого життя і скласти своє бачення цього нелегкого і небезпечного заняття. фільм, хоч і біографічний, проте легко дивиться і тримає біля екрану. додав на початку посилання на завантаження з гарною якістю.

загалом, подивившись такі фільми ти або отримуєш мега порцію мотивації для підкорення вершин, або ж навпаки, навіки засвоюєш, що жартувати з горами – надто невдячна справа.)

на останок, нефіговий вам волпейпер в тематику)
тиц

 

 

 

 

 

crossbow

Є люди стріли, а є люди арбалети, чи луки . Справа перших -летіти стрімко і точно , разити ціль. Справа других – націлювати , розганяти, надавати руху, координувати, направляти
Без першого, друге нічого не варте. і навпаки . І хоча це стріла влучає у ціль , заслуги тятиви, що направила її, не менші. І в тому нема нічого поганого – бути тятивою..

 

фільмопост серіальний

Тутка поки всі (ну ок, не всі, а особисто я) чекають наступного сезону гри престолів, давеча, пройшовся по інших представниках зомбосеріалів, і ось мій конклюжн:

“под куполом” – не плутати зі львівським “під кумпелем”))  –  срань ще та. і якщо перший сезон ще доволі нічогенький, то кожен наступний – все далі скочувався в прірву тупості. в кратному порядку. додивився лише для того, …. сам не знаю, для чого…ах да, порівняти з книгою..тут все згідно жанру фільм і близько не лежав біля книги..
не дивіться це убожество, або зупиніться на першому сезоні і прочитайте книгу.

“штамм” – на диво – н-ний серіал про зомбо-упиро-чудисько-апокаліпсис, а в данному випадку – все таки конкретно про упирів – таки вистрілив і здивував..звісно місцями передбачуваний і пробуксовує, але загалом  – тримає біля екрана і має що запропонувати прохаваному кіноману. мабуть родзинкою є хороші “погані” хлопці, а ще флешбеки а от з мінусів – дерев’яний по пояс один з ГГ і сімейні соплі – відносини з сином і відносини між щуроловом і лезбійкою – я не проти соплів в серіалах, але тут вони якісь неотесані і тільки псують картину
8\10

“последнее королевство” – імхо, шикарний серіал. не такий як вікінги чи престоли, але посвоєму цікавий. особливо подобається, як невидимою рукою протягом всього серіалу режисер весь час підштовхує нас окрім лінії вибору ГГ свого Я, ще й до питання релігії. можливо не такий видовищний, як дехто очікує, але другий сезон я б з радістю подивився. да, гг – леголас і джон сноу в одном флаконі – годний баф)
8,5/10

“викинги” – наразі, після 1-го сезону, скажу що фільм годний. правда ГГ не дуже імпонує своєю фанатичністю і моральними принципами (хоча загальна мораль скандинавів з їхнім развратом сприймаються чудово), і зрада брата читається ще з першої серії (хоча, можливо то замануха, і він нікого не зрадить – тре дивитись далі)..що ж до постановки, музики, підбору акторів – то тут вищий пілотаж! ну а флокі – то для мене головна зірка серіалу – настільки чувак на своєму місці тут)
в цілому 8,5/10
“вечность” – детектив з оригінальною основною сюжеткою. часом навіть напрягає завищена прокачка гг – навіть лейтенант коломбо так не щолкав, але за рахунок здібностей ГГ – фільм все одно цікаво дивитись, а доля гумору взагалі нівелює той факт, що фінал серії ви все одно знатимете. навіть звикнетеся з тим фактом, що в кожнісінькій серії схема одна і та ж – підставити одну людину під підозри, закрити справу, осінити ГГ і викрити справжнього винуватця..можливо, зробивши протистояння між двома безсмертними більш гострим – фільм був би крутішим, але все ж і так норм.
8/10

“люди” – цікава задумка. фільм щоправда якийсь одноразовий, але все одно той один раз тримав добре.
не можу нічого додати – дивитись було цікаво, але окрім декількох моментів в голові не затримався. доволі серйозний серіал, з суттєвою моральною основою.
8,5/10

“игроки” – не зовсім зрозуміла ржака, можливо через ментальність – почав дивитись лише через присутність там Скали дуейна джонсона. юморний і пафосний, проте вірилось в гру тільки одному з регбістів зі своїм щасливим номером і другому страховику.. якщо другий сезон і вийде – дивитись не стану – просто не в’їжджаю, через що на екрані весь кіпіш.))
6,5/10

“в пустыне смерти” – це взагалі чорті що.конкретно ніби претензій нема, але це якийсь артхауз незрозумілий, що змусив глянути далі лише в наслідок надзвичайних здібностей малого, які в подальшому все одно не розкриваються. можливо далі – але цього все одно замало щоб дивитися цю нудятіну.
5/10

“доминион” – якщо перший сезон викликав у мене скепсис, то в подальшому серіал тільки піддав драйву. спецефекти правда лишились на примітивному рівні, але в решті питань – серіал достойний. та й актори на своєму місці. правда гг трохи не вдався) якийсь не типовий і не геройський.) іноді в тому й фішка, але сумніваюсь що це той випадок.
чекаю на продовження, бо ж заінтригували – обстановочка накаляється))
8,5/10

“на грани” – кажуть, шо то комедія. ну так, льотчики, що викликають в пам’яті каламбур і горезвісний боїнг 747 та похотливий міністр – то звісно ржака, та й мабуть задумано так грати на контрасті, на цій грані – серйозності теми і шпильок, відчуття катастрофи і укурених жартів, щоб глядача то в піт кидало від переживань, то живіт розривався від сміху, проте… ну, чогось не заходить.напрошується тільки деякі епізоди на цитати розібрати..) і джек блек – шось не сіяє..
6,5/10

“джонатан стрейндж и мистер норрелл” –  це маленький шедевр про який хочеться сказати – обов’язково дивіться. браво режисеру – так поєднати середньовіччя і фентезі.переглядаючи – весь час не покидало відчуття, що в цьому серіали – всі фентезійні серіали дитинства які я коли-небудь дивився. проте це не кліше та заїждженість , навпаки – відчуття близького, рідного, знайомого.
дещо кульмінація вийшла змазана і не повністю зрозуміла з першого разу, а в цілому ж – чудова казка – відчуття, що це не серіал а довгий фільм, який довелося порізати на декілька шматків-серій. химерність – ось вірне слово, яке весь час крутилося в мене в голові при перегляді. проте ця химерність тут, саме на своєму місці.
чудовий, 9,5/10